Сьогодні, 20 червня – для мене це не просто дата в календарі. Це день, який змушує мене згадати обличчя людей, яких я зустрічала, історії, які я чула, і власні емоції, які не полишають мене вже третій рік поспіль. Це Всесвітній день біженців, і в нашій країні, на жаль, це не просто символічна дата. Це про життя, яке змінилося назавжди.
Мій Дніпро прийняв понад 175 тисяч внутрішньо переміщених осіб. Але за цією цифрою – не статистика. Це жінки, чоловіки, діти, люди похилого віку, які втратили дім, але не втратили віри. Місто стало їхньою тимчасовою, а для когось – новою домівкою. І мені здається, що в цьому є особлива місія мого міста: не просто прихистити, а й дати шанс почати знову.
Дніпро перетворився на великий, живий простір турботи. Тут немає чужих. Є просто ті, кому потрібна допомога, і ті, хто може її надати. Щодня я бачу, як працюють волонтери, як соціальні працівники допомагають людям з оформленням документів, як кухарі в шелтерах готують їжу, як лікарі не відмовляють навіть тоді, коли медзаклади переповнені. І все це – не в теорії. Я була поруч, я розмовляла з тими, хто пройшов крізь вогонь і вижив.
Я добре пам’ятаю день, коли познайомилася з сестрами Рибкіними – Надією та Тетяною. Вони приїхали з Покровська. Евакуювались у січні під обстрілами, з мінімумом речей, та з величезним страхом у серці. Пані Надія, якій 67 років, бореться з онкологією. Вона розповіла, як у Покровську переживали зиму без тепла, води й газу. Як ходили по воду до церкви, заряджали телефони і молилися, щоб ніч минула без «прильотів». Їх евакуювали волонтери місії «Білі янголи». Їхній автомобіль обстрілювали, поруч падали бомби, а вони трималися одна за одну й молилися.
Тетяна, її сестра, жила в Родинському. Вона оповідала, як ночами ховалась у підвалі разом із сусідами, як згоріли будинки навпроти, як зникли знайомі обличчя.
Їх привезли до Центру «Мамине щастя» в Дніпрі. Там вони знайшли не просто житло – вони знайшли тепло. Центр був створений для жертв домашнього насильства, але з початком повномасштабної війни його місія розширилась. Тепер тут приймають жінок і дітей, які втекли від війни. Вони отримують безкоштовне житло, харчування, медичну і психологічну допомогу. І я бачила, з яким теплом персонал зустрічає кожну нову жінку. Як піклуються, підтримують, допомагають оформити документи, влаштувати дітей у школи.
Ще одна історія, яка мене вразила – це доля Олени Стрілець з Лисичанська. Її обличчя з опіками, волосся згоріло, очі боліли від уламків скла. Вона дивом вижила після авіаудару, коли в укриття, де вона ховалась із людьми, влучила бомба. Олена втратила все – дім, здоров’я, навіть зв’язок із родиною. Вона пережила страшний біль – як фізичний, так і душевний. Її доставили до Краматорська, потім – до лікарні в Дніпрі. Вона довго лікувалася, не могла ходити, не пам’ятала свого імені. Але її врятували. І сьогодні вона живе в шелтері, отримує продукти, допомогу, і мріє лише про одне – мир.
Місто прийняло і пані Євдокію з Сіверська, яка підтримує свого онука – захисника, що втратив ногу. Вона сама вже в поважному віці, але готує йому їжу, відвідує в лікарні, стоїть поруч на протезуванні. У неї не лишилось нічого зі старого життя – ані дому, ані майна. Але вона не скаржиться. Вона дякує. І це найважливіше.
За всіма цими долями стоїть глибока і масштабна робота соціальних служб. У Дніпрі діє реєстрація ВПО, шелтери, соціальні гуртожитки, центр адаптації, коворкінг для дітей і підлітків. ВПО отримують продуктові набори, одноразову грошову допомогу, медичні та психологічні послуги. Місто співпрацює з благодійними фондами, міжнародними партнерами, проводить анкетування для виявлення потреб.
Вражає, як системно працює соціальний захист. Дітей оздоровлюють у таборах, людям похилого віку надають догляд. За весь час повномасштабної війни допомогу у місті отримали понад 300 тисяч осіб. І ця допомога не просто матеріальна. Вона – моральна, людяна. Це про те, що тебе не покинули, що твоє горе розділене з іншими.
Коли я спілкуюся з переселенцями, мене найбільше зворушує те, що навіть після всіх трагедій, вони залишаються відкритими, щирими, вдячними. Вони не просять – вони дякують. Вони починають нове життя – іноді з нуля, іноді навіть без валізи. Але з великою гідністю. І я бачу, як місто їх приймає. Не просто дає послуги, а вплітає у своє життя.
Історії Надії, Тетяни, Олени, Євдокії – це не винятки. Це – реальність тисяч людей. Їхні голоси – це голоси України сьогодні. Кожна розповідь – це біль, надія, любов, боротьба.
Дніпро сьогодні – це не лише місто. Це символ турботи. Символ тепла. І символ людської солідарності. Я пишаюсь тим, що живу тут. І що можу ділитися цими історіями, аби інші також знали: навіть у часи темряви є світло. І це світло ми творимо разом.
Читайте також:
На Дніпропетровщині облаштували шелтер для переселенців
У Дніпрі переселенцям видають одяг від благодійного фонду: як отримати
У Дніпрі для переселенців з Маріуполя облаштували 172 квартири-студії
1 коментар