Дев’ятого грудня відзначався Міжнародний день боротьби з корупцією. Напередодні цього дня редакторка попросила записати короткий ролик на тему: «Для мене боротьба з корупцією – це…», пише Михайло Новосельцев – Голова Генічеського відокремленого підрозділу ГО «Стоп Корупції».
Здавалося б, що може бути простіше, все ж очевидно. Але, як на мене, лише на перший погляд це здається простим.
З життєвим досвідом приходить розуміння, що все в цьому світі має багато граней. І ці грані, хоча для когось вони здаються очевидними, не завжди впадають у вічі, а саме вони визначають сутність цього складного світу, у якому ми живемо.
Корупція – це одна з граней нашого світу, яка має глобальний вплив на розвиток різних суспільств і гальмує їхній прогрес. Написавши це, я замислююся: розвиток суспільства – а що це взагалі таке? Можливо, для одного суспільства розвиток – це польоти до зірок, для іншого – боротьба з бідністю, а для когось – захоплення чужих територій. І все ж, будемо дотримуватися декларованого ООН тезису: корупція – це зло, яке потрібно засуджувати і з яким необхідно боротися.
Але повернімося до нашої Батьківщини, до нашої корупції. Я насмілюся стверджувати, що в Україні не існує корупції як явища в тому розумінні, як її сприймають, наприклад, у Швеції, Австралії чи інших країнах, умовно названих «західними». Саме в «західних» країнах, які Нобелівські лауреати з економіки Аджемоглу і Робінсон називають інклюзивними, а інший Нобелівський лауреат Дуглас Норт – країнами відкритого доступу, корупція – це зловживання службовим становищем для збагачення. Але таких країн на планеті дуже мало. В інших країнах, так званих «природних» чи екстрактивних, влада служить для збагачення різних груп суспільства або їхніх представників. Просто в одних країнах це відкрито декларується, а в інших намагаються приховати.
Якби світ не став прозорим і все людство не побачило «європейського» рівня життя, тій невеликій групі людей, яка розподіляє ресурси в цих країнах, не довелося б навіть вдавати прагнення до порядків, у яких корупція є злом.
Україні пощастило межувати з ЄС і бути багатою на природні ресурси. Здавалося, ще трохи, і ми досягнемо європейського рівня життя. Для цього навіть у Конституцію внесли прагнення до ЄС і НАТО. Однак на цьому шляху потрібно лише побороти корупцію. І ми з декларованим ентузіазмом почали боротися, підкреслюю – декларованим.
Але все у нас перетворюється на карго-культ, або, як його ще називають, релігію поклоніння літакам: ми, як дикуни на островах Тихого океану, створюємо імітацію «західних» інститутів і очікуємо такого ж ефекту, як у «Заходу».
Проте до зліплених тубільцями з бруду та палиць аеродромів з опудалами техніків американські літаки з тушонкою та шоколадом не прилітали. Так і ми постійно отримуємо декоративні інститути із «західними» вивісками, але з дикунським змістом.
Україна мала кілька шансів перейти на іншу, «європейську» орбіту розвитку: це і два проєвропейські Майдани, і війна 2022 року. Але для того, щоб вирватися з цієї колії, недостатньо активної частини суспільства. Потрібно ще, щоб еліта суспільства поділилася ресурсами та підтримала нові правила гри, які лише на перший погляд здаються простими: необхідно, щоб еліта приймала закони для себе, а потім поширювала їх на все суспільство. Зараз треба уточнити, що елітою я вважаю тих, хто розподіляє ресурси. Ресурси бувають природні, людські, силові, фінансові…
Однак у нас не вдалося вирватися з орбіти «другого», «природного» світу. Тому що наша еліта не відчуває загрози від приходу «російського світу». Як у 2014 році кримські й донецькі чиновники, поліціанти, судді, прокурори перейшли на службу до нових господарів, з радістю зустрівши «кримську весну», так і в 2022 році херсонські, запорізькі та харківські місцеві еліти на окупованих територіях стали колабораціоністами. Це все тому, що росія з її правилами гри для наших «владців» набагато зрозуміліша, ніж якась там Європа. Саме тому у нас, як і в росії, Венесуелі чи Китаї, не існує корупції, а існує «годування» або викачування ренти з суспільства чиновниками. Окремі затримання «корупціонерів» у нас – це або просування нового обличчя по елітарних сходах, приборкання конкуруючий сторони або отримання ренти силовиками.
Поразка України у війні не сприймається нашою елітою як катастрофа в особистому плані. Еліта боїться лише смерті, і смерті фізичної, яка позбавить її можливості користуватися ресурсами, викачаними з України.
Тому у нас, як я передбачив ще в березні цього року, провалилася мобілізація. Згадайте: на початку війни стояли черги до військкоматів. Пройшло зовсім небагато часу, і почалася «бусифікація» й відправлення на фронт як покарання, скандали з ТЦК і МСЕК.
Як наслідок, ми йдемо прямою дорогою до поразки у війні, і питання лише в тому, коли це станеться. Тієї активної «проєвропейської» частини нашого суспільства, яка врятувала незалежність України на початку війни, вже недостатньо для її захисту. Ми всі зараз перебуваємо в точці біфуркації, і вихід із неї залежить від нашої еліти: або ми поринемо в хаос, або зможемо реорганізуватися. Але для цього на фронт мають піти бенефіціари нашої держави – чиновники, бюрократи, силовики. І провести певний час не в штабі, захищаючи «львівський котел», а в окопах під Куп’янськом, Часовим Яром чи Покровськом.
Щоб перемогти у цій війні, нашій еліті потрібно почати приймати закони, насамперед про мобілізацію, для себе, а потім поширювати їх на все суспільство. Але у нас закони пишуться для «народу», а для себе робляться винятки. Це і є головне джерело всіх бід в Україні та причина наших поразок.
Читайте також:
«Антикорупціонер» виявився підривником, або як на Дніпро чекає нова реальність після теракту
Українська корупція змушує бізнес залишати країну
Корупційні схеми і зв’язок з братами Дубинськими: що стоїть за обшуками в мерії Дніпра
